Іван Багряний “Тигролови”

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’яга) 1906-1963рр.



На надгробку Івана Багряного, похованого на чужині, є такі слова:Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.

Народився Іван Лозов’яга 2 жовтня 1906 року на Полтавщині в родині сільського муляра. Навчався в церковнопарафіяльній школі, згодом – у Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив у 1922 році. Далі вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною – кликали поезія, мистецтво; пережите, побачене, переосмислене вимагало нового – мистецького – вираження. А пережити довелося багато: у 1920 році чекісти на пасіці познущалися над його дядьком і 92-річним дідом – їхня безневинна смерть, побачена на власні очі, вразила хлопця; іншого дядька вислали на Соловки, звідки він так і не повернувся. Далі –  розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади, камера-одиночка ГПУ…

Після відбування п’ятирічного заслання на Далекому Сході Іван Багряний у 1937 році втікає на волю й переховується, пізнає суворі, але чесні закони тайги, життя українців у вигнанні.

У письменника –  в’язня сталінських концтаборів – по війні єдиний шлях – еміграція. За кордоном Багряний разом з однодумцями створює восени 1945 року Мистецький український рух (МУР) (який згодом у США перетвориться на об’єднання українських письменників “Слово” з центром у Нью-Йорку), започатковує в Новому Ульмі Українську революційно-демократичну партію та її органи – журнал “Наші позиції” і газету “Українські вісті”.

Розпочинається активна письменницька й публіцистична діяльність Багряного. У повоєнні роки пише памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, створює низку епічних полотен: роман “Люба”, “Тигролови” (1944), “Сад Гетсиманський” (1950), відновлює з памяті поетичну збірку “Золотий бумеранг” (1946), видає написану в камері смертників драматичну повість “Морітурі” (1947), повість “Розгром” (1948), присвячену пам’яті Михайла Пронченка, розстіляного фашистами в Кривому Розі 1943 року; сатиричну комедію “Генерал” (1948), повість “Огненне коло” (1953); віршовий памфлет “Антон Біда – герой труда” (1956), повість “Маруся Богуславка” – першу частину незавершеної трилогії “Буйний вітер” (1957) тощо.

Помер письменник у санаторії “Блазієн” у Шварцвальді ( Західна Німеччина) 25 серпня 1963 року у віці 56 років.

Івана Багряного сприймаємо як опозиціонера від літератури. Його поезія – емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, “заправлена” їдкою іронією й сарказмом – різко дисонувала з темами та ритмами тогочасної офіційної поезії (збірки “До меж заказаних”, поема “Ave Maria”, істоичний роман у віршах “Скелька”).

Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув саме своїми романами.

Першим великим твором були Тигролови (1944).
В основу роману покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний – образ яскраво біографічний, адже він увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру, а переживання “страшного державного злочинця”, його пригоди в тайзі – частина долі Івана Багряного. Письменникові належать і той девіз, що допомагає вижити його героєві при, здавалось би, найнесприятвіших життєвих обставинах: “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи”.
Загадковий Далекий Схід, що так вабив безземельних, спраглих волі українців, – і глухі нетрі тайги, у яких принишкли концентраційні табори. Тільки уява по-справжньому великого художника могла витворити символічну картину паралельного існування в одному часопросторі двох світів – пекла й ілюзорного раю. І ці два світи уособлені в символіних образах двох потягів-експресів, що шалено летять крізь величезні простори – “у невідоме, вперед, у чорному сибірську ніч, на край світу”: гамірний, веселий потяг мандрівників життям і ешелон політвязнів, приречених на смерть у сибірських катівнях.
Не випадково в спецешелоні НКВС автор бачить долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної України – такими були жорстокі реалії тогочасного життя.

Не випадковою є і паралель з героїчним минулим українського народу, бо ж тільки воно може дати зразок для існування, той ідеал, до якого прагне змучена багатовіковим тиранічним гнітом особистість. Через те герой багрянівських “Тигроловів” є гордим нащадком першого каторжанина Сибіру, правнуком гетьмана Дем’яна Многогрішного: “Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк… Суджений на 25 років тчк… На ймення – Григорій Многогрішний”.

Саме завдяки свєму славетному родові Григорій Многогрішний здатен здійснити неможливе – вистрибнути з потяга, що мчить із шаленою швидкістю. Цим він нагадує в’язням страшної репресивної системи про такі природні для вільної людини почуття, як гідність, надія, а також переконує своїм учинком, що серед приречених на загибель завжди є такі, що не здаються.

Тож для Івана Багряного – людини й художника – головне переконати читача в тому, що за будь-яких обставин особистість може й повинна бути Людиною з великої літери, не втрачаючи людських рис, не полишати боротьбу за волю й завжди прагнути бути незалежною.

Жанр твору. Цей роман написаний у романтичному стилі з елементами пригодницького жанру. Сюжет оповіді захоплвий і насичений подіями, тож читач перебуває в постійному емоційному напруженні: втеча з поїзда, пригоди в тайзі, знайомство з різноманітними людьми, перше кохання героя робить оповідь цікавою й динамічною.

Назва роману – “Тигролови” – повязана з родом занять дружної родини Сірків.  Люди, що дали прихисток Многогрішному, мають незвичну й небезпечну професію. Саме вона утримує їх “на плаву” в жорстокому, далекому від рідної землі Сибіру. Сірки не вбивають, а лише ловлять у тайзі тигрів. У двобої з гордими тваринами тигролови такі самі незалежні, як і сильні їхні супротивники.

Загублені в безмежжі сибірських просторів українці протистоять силам зла, яке уособлене в образі майора НКВС Медвина. Про романтичність сюжету свідчить і те, що вони перемагають у цій боротьбі. Це свідчення життєтвердної позиції самого Багряного – письменник щиро вірить, що добро завжди переможе.

Сюжетна канва роману вибудована на “полюванні” майора НКВС Медвина., новітнього “тигролова”, за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим “тигром” з України, який у безмежжі холодної тайги знайшов те, що не дозволили йому на Батьківщині: особисту й національну незалежність, справжню дружбу, незраливу щиру любов.

Перемагає в ідейному двобої Григорій Многогрішний, бо молодий герой, незважаючи на тажкі життєві випробування (“Так дерся навпростець, без доріг. І коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звір”), не втратив людяності, не перестав вірити в те, що людина може насправді все, якщо відчуває власну моральну правоту.

У фіналі Григорій і його наречена Наталка, яка ніколи не бачила свєї України, бо народилася й виросла на Далекому Сході, прорвалися крізь кордон. Та їхні думки нерозривно пов’язані з Батьківщиною, адже вони вірять у те, що рідна земля все ж у недалекому майбутньому зможе здобути незалежність. 

Таким  же мужнім і несхитним показано іншого героя – Андрія Чумака  в романі “Сад Гетсиманський” (1950). В. Винниченко назвав твір “великим, вопіющим і страшним документом” радянської дійсності й сприяв його друкові у Франції. І. Багряний перший розповів світові про страшні катівні НКВС. Правдиві описи тюремного ув’язення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу. На думку письменника, “людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот”.

Під час побудови сюжету автор використовує засоби фольклорної поетики: пісенний зачин роману – до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька. Він  заповідав нащадкам, щоб ті трималися один одного, завжди намагалися порятувати того, хто потрапив у біду. А біда неза горами, бо репресовано найменшого брата –Андрія.

Символічною, на думку Р. Мовчан, є і назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа. Саме завдяки внутрішньому духовному “садові” Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших ковалевих дітей не розчавлює тоталітарний прес – ситуація радше бажана, аніж дійсна. У ній передано переможну віру автора в незнищенність свого народу. Фінал твору – оптимістичний. Життєствердною є і провідна ідея “Саду Гетсиманського”.

У цьому творі Іван Багряний осмислює проблеми любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Усі вони показані традиційно для народного сприймання – з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Саме цим творчість Івана Багряного і є особливою, це її найприкметніша риса. За будь-яктх обставин письменник не показує людину жертвою, котру знищило тоталітарне пекло. Особливість – завжди непереможний герой, що уособлює в собі увесь вільнолюбний український народ.

Романтик Іван Багряний мріяв бачити своїх земляків вільними від будь-якого пресингу. У цьому письменник вбачав запоруку щасливого майбутнього українського народу.