'
10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Як крутити роман зі своєю країною? Як пояснювати перехожим, що говорити з Кобилячою Головою в реальному житті не божевільніше, ніж у казці? Як зібрати докупи історії свого роду, свого району, міста, дому і принагідно не перетворити все накопичене на висушений і непридатний для життя матеріал колекції. Про це міркує нова українська проза. Міркує, не впадаючи в показовий інтелектуалізм, а навчившись нарешті просто розповідати цікаві, смішні й драматичні історії. Інколи не без моралі наприкінці, яка подається прямо, як у байках, а інколи – просто залишаючи осад у читацьких думках.

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов

Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. – 192 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Ласкаво просимо до сюрреалістичного кошмару архангела Гавриїла. Чи Габрієля. Чи просто Габи, який насправді ніякий не архангел, а звичайний собі переселенець з Донбаса. Тобто як простий – професор філософії, який чудово опанував українську, але, здається через усі події на Донбасі, зміну дому і зміну мови (цього дому буття!, тобто переселення у квадраті!), поїхав глуздом. Інакше навряд чи можна пояснити те, що за ним постійно ходить Кобиляча Голова, а мертви, замість остаточно зникнути, перевтілюються на щось інше. Чи в Габи все-таки є щось спільне з тим самим кігтистим старшим янголом?

Таємниче слово «мондеґрін» із заголовка позначає неправильно почуте слово. А у виконанні Володимира Рафєєнка – це фантасмагорія, п’яний сон янгола, Овідієві «Метаморфози» в окупованому українську ландшафті й кошмар Аліси, яка стрибнула за кроликом до нори.

Серед іншого це роман із мовою і про мову. Адже блукаючи Оболонню Габа прочитує нам імпровізовану лекцію про філософію мову. І оскільки для Рафєєнка це перший роман українською, то місцями це (і водночас дещо іронічна) інтелектуальна рефлексія.

Коли дітей в школі вчать української мови – всі ці наголоси, подвоєння, винятки, подовження, русизми, їх і їхній – це все дурня. Мова – це не про правила. Мова, яка натякав тисячі разів цитований Гайдеґґер, це дім буття. Габа ходить містом і вчить мову. Вчить не з підручників. І вчить не правила. Спостерігає за тим, які контексти тягне вживання тих чи інших слів. І тягне на собі своє минуле і своїх мертвих. Ми ж засвоїли з усіх родинних саг: якщо ти переселяєшся, своїх мерців доведеться забирати з собою. Здається, саме для цього в романі є дивовижний образ Кобилячої Голови, яка, як ми знаємо з казок, є чарівною помічницею, що дає всілякі блага тим, хто їй допомагає. Ця посередниця між живими й мертвими, світом людей й іншими світами. І без неї додивитися страшний сон переселенця до кінця ніяк не вийде.

Анатолій Дністровий. Б-52

Київ: ВЦ «Академія», 2019. — 256 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Здається, Калібан дещо еволюціонував. І не від Шекспіра до Фаулза, а крутіше. Калібан із цього роману носить дорогі костюми, п’є хороше вино й добре тямить в літературі. Коли ви підійдете до нього на виставці сучасного мистецтва (де він реально стовбичитиме перед картиною, а не перед дівчатами й вином), він усміхнеться і почервоніє. І ви самі не побачите, що він вже почав використовувати вас, насаджуючи на голку для метелика. Точніше, на стрижень сюжету своєї чергової п’єси.

Шефер – ідеальний менеджер в досконало підібраному костюмі. Варто Шеферу повести бровою, і весь офіс відчуває наближення апокаліпсису. Але за оболонкою строгого демонічного Шефера живе наївний драматург, який хоче створити ту саму Книгу. Як ми сказали, Калібан свого часу начитався літератури і захотів будь-що створити шедевр.

І, здається, Шефер недорозуміє одну правду життя. Він іде зі студенткою-філологинею в театр, до майстерні художниці, на виставку. І якщо, здається, всі тут стовбичать перед картинами, щоб знайти партнера для сексу, то Шефер займається з кимось сексом тільки щоб отримати тему для твору. Це мистецький павучок, що випиває сексуальні соки своїх жертв, щоб перетворити їх не на любов і життя, а на п’єси. Він – достоту як партійна еліта з радянського світу – випиває життєві соки з інших, щоб продовжувати своє існування. Але світ змінюється. І чи буде для Шефера місце в цьому новому світі?

Гаська Шиян. За спиною

Харків: Фабула, 2019. — 352 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Написав «Бийся за неї», Сергій Жадан сумістивши постать країни з образом важливої жінки. Гаська Шиян пропонує нам прочитати про аналогічний випадок, тільки тепер країною виступає не типовіший культурний образ беззахисної коханої, але апріорі пасивної, жінки. Тепер у стосунках із країною опиняється жінка.

Хлопець Марти принципово не відкосив від армії й цілком імовірно, що він потрапить в АТО. Не відкосив він, а рефлексії щодо цих раптових змін непокоять її. Вона намагається зрозуміти свій новий статус і що їй із ним робити. Бо до того, як виявилось, що Марта крутить роман не просто хлопцем, а з усією українською державою, вона була успішною HR в IT-компанії, в якої не було проблем із тим, щоб купити собі абонемент чи махнути на відпочинок за кордон. В неї не було провини перед нужденними чи особливих патріотичних настанов. І ні, перед нами не безпринципна дівчина, а продукт середовища й обставин, яка намагається пристосуватися до різких змін у її країні.

Ми фактично не бачимо чоловіка Марти до його служби, але уявляємо, наскільки сильно і несподівано змінюється риторика цього персонажа. Він говорить, а давай я зроблю тобі дитину.

Повторює фрази, що діамант на заручини – це обурливо, коли в країні війна. І от безліч таких інших деталей, які збивають її з пантелику і змушують приміряти на себе незвичну й не дуже бажану роль.

Чи просто це, крутити роман зі своєю країною? І не в мирний час, коли ви просто ходите на побачення, з’їжджаєтесь і домовляєтесь, як вам жити. А в неспокійні часи, коли всі вимагають від тебе чекати на свого партнера з війська, допомагати нужденним і поводитись, як монашка. Чи готова героїня до таких стосунків? Чи хоче в них бути?

Катерина Бабкіна. Мій дід танцював краще за всіх

Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2019. — 144 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Знаєте, як на популярних англомовних бестселерах пишуть цитати з The Guardian чи якогось аналогічного видання? Мовляв, це «захоплива книжка, яка вкраде ваше серце», «ви не зможете відірватись до останньої сторінки» і «ця історія змінить ваше життя». От саме такою типовою фразою з обкладинок бестселерів можна описати збірку оповідань Катерини Бабкіної. Це видання для читачів, які фанатіють від романів Фредріка Бакмана та готові читати тільки ті історії, які «змінять їхнє життя» і «викрадуть їхнє серце».

Це маленькі щемкі історії, які б’ють по емоціях. Тут буде і шлюб з донькою ворога народу, і спогади про перше невміле плавання в інтер’єрі радянського басейна, і багато інших щемких ситуацій і деталей, які так добре застряють у пам’яті. Оповідання Бабкіної – як популярні драматичні пісні, мелодія яких застряє в голові. А сила цих текстів – в їхній мелодраматичності й в деталях. Дешевий рубін, який є джерелом драматичних воєнних історій. Або синя купальна шапочка дівчинки – історія про велику любов між дочкою і батьком. Отакі прості звичайні речі, з якими, яких виростає цілий чуттєвий всесвіт.

Олег Сенцов. Жизня

переклад з рос. Сергія Осоки. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. — 160 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Якщо текст Бабкіної подає нам красивий і поетичний трагізм, то збірка оповідань Сенцова хоч і порушує багато схожих тем і дитячих спогадів, але робить це не так прикрашено.

Дитинство – світла пора, коли світ був широким, вчинки – лише добрими, а радянське морозиво за кілька копійок гріло серце? Наратор Сенцов на ці тези про райську пору дитинства дуже кривиться і розповідає, що взагалі-то, ні, все було не так. А якщо в когось було, то він/вона сам/а є творцем свого дитячого міфу. Бо насправді все було ось так.

У коротенькій збірці подано щемкі й милі оповідання про хлопчика-відмінника, про дитячу радість від того, що тобі подарували собаку чи біль від того, що ти потрапив до лікарні.

Але світ дитинства постає не добрим та ідилічним і не з такими вже очікуваними по-дитячому світлими кінцівками. В цій книзі крізь дітей і рай дитинства проступає тваринна жорстокість. Коли хлопчик жартома спонукає дауна викинути всі свої речі з вікна (і оповідач його не зупиняє, а тихцем посміюється з його дій). Або про бабусю, яку ніхто не любив, бо вона товста, хвороблива й неприємна – зайвий вантаж, від якого всі здихалися, коли вона стала надто стара. Або про ситуацію, коли відміннику підказують на іспиті розв’язання задачі, а він так прагнучи своєї п’ятірки використовує їх, хоча відчуває, що це дуже неправильно.

Ці ситуації руйнують ідилічну картину дитинства (і тим паче ідилічну картину радянського дитинства), показуючи, який урок виніс оповідач зі свого життя. І якщо збірка Бабкіної концентрується на позитивній стороні таких історій, то Сенцов зосереджується на руйнуванні міфу й винесенні моралі із цих малоприємних дитячих епізодів.

Марина Гримич. Клавка

Київ: Нора-Друк, 2019. — 336 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Повоєнні роки в українській літературі – не найпривабливіший період. Це час, коли Розстріляне відродження вже полягло, а феномен шістдесятництва ще не з’явився. Однак в Роліті (кооперативі «Робітник літератури», що на вулиці Хмельницького в Києві) життя все одно вирує. Письменники не припиняють писати, варити картоплю на вечерю, закохуватись і плести інтриги.

Здається, «Клавка» створена для того, що під соусом перших любовних переживань 26-річної секретарки Спілки письменників Клави подати не найпривабливіший етап літ.процесу. Того самого, коли митці мали вести свій рід не від аристократичних предків, а від робітників з діда-прадіда. І коли письменники їли не буржуазні закуски з французьких романів, а заїдали тушонкою чарку горілки.

А у момент, коли читачі роззявляють рот від відвертих загравань до секретарки новенького в Роліті, якого, очевидно, вкоріняють «органи», Марина Гримич заодно з легким сюжетом проштовхує корисну інформацію про цю культурно-історичну епоху. Тож разом із любовними муками секретарки читачі ковтнуть специфіку спілчанської кухні, письменницькі інтриги за Рильського й Корнійчука, історію про долю радянських єврейських письменників і їхніх родин. І заодно дошкульні уроки української мови, які Клавка й письменниця Прохорова даватимуть усім сильним світу цього працівникам літератури.

Євгенія Кононенко. Слово свого роду

Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. — 144 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Збірка есеїв Євгені Кононенко подає роздуми над приватною міфологією. У її центрі – травматична міфологема Великої Матері й рятівний образ Перелесник (може, не стільки чоловіка, скільки натхненника й уособлення улюбленої роботи).

Міфологема Великої Матері тягне за собою роздуми про мову й родинний спадок, які все визначають. І в «Слові свого роду» показано спробу позбутися материного спадку – сховатися від неї в іншій мові, втекти в українську з російської, яка цілком і повністю контролювалася її мамою. Це спроба знайти себе – знайти передовсім у мовній системі. Щось схоже відбувається і з родиною. Мати демонізувала свекруху-єврейку, яка начебто була причиною всіх її нещасть.

Що ж стосується іншого полюса цієї книжки – то це образ чоловіка. І мова не про чоловіка як сексуальний об’єкт, потенційний батько чи моногамний партнер. Важливим є демонічний натхненник або ж креативне божество. Адже з-поміж усіх роздумів про чоловіків Кононенко постійно повертається до образу Перелесника. Не до сексуального й власницько-моногамного типу стосунків, а до чогось піднесеного. І певно найкращий приклад таких стосунків показано вже в початковому есеї «Перекладачі та автори, тексти та conтексти». В ньому розповідається про суть стосунків між автором, перекладачкою й авторовою дружиною. Де видно, як творчий зв’язок між чоловіком і жінкою може впливати на зв’язок цього самого чоловіка з іншою жінкою. І навпаки, як в іншій ситуації ревнощі у шлюбному зв’язку руйнували зв’язок творчий. Тож проблема стосунків Килиною з Мавки (земного з орфічним) постає в цій збірці есеїв ключовою.

Фоззі. Червоні Хащі

Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 224 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Кажуть, у давні часи по досягненню віку статевої зрілості хлопців забирали у спеціально відведені бараки чи місцини, де вони проходили випробування й набували таємних знань. І звідки верталися справжніми чоловіками.

Опинившись у будинку для престарілих, з Богданом Васильовичем стається схожа оказія. З одного боку, цей будинок розташовано на місці колишнього дитячого санаторію, отже, підлітково-ініціаційні флешбеки просто неуникні. З іншого боку, витівки усіх тамтешніх старих і правила проживання надто нагадують підлітковий побут. Жінки живуть окремо від чоловіків. Новенького треба представити на спеціальній церемонії. Собак тримати не можна, але діди по-підлітковому ховають свою собацюгу, а ще підкреслено по-тінейджерськи лаються і сиплють наївними еротичними жартиками. І, головне, за старих, як і за неповнолітніх дітей, все вирішують дорослі. Їхні гроші й паспорти лежать у спеціальному сейфі – начебто щоб не загубились і для блага їхніх власників, хоча це видає, хто тут дорослий і повносправний, а за кого необхідно вирішувати.

«Червоні Хащі» – це неочікуваний роман-виховання, в якому замість юнаків фігурують чоловіки, що встигли побачити життя. Та замість мудрої й виваженої старості (яка зазвичай трапляється з героями казок у їхньому віці) перед персонажами роману постають нові випробування і нове життя.

Артем Чех. Район «Д»

Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. – 320 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Жадан писав про Харків так, ніби це історія Межиріччя – новочасного Вавилону, за яким стежать його тисячолітні випалені сонцем і блуканнями напівбожественні (і напівбожевільні) предки. Але не Жаданом (як і не Харковом) єдиним. На сторінках «Району «Д»» Чеха виростає схожий міфологічний простір одного з районів Черкас.

Локальні легенди є в усіх. Це історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району чи містечка не гірше за славетні історії про античних героїв. Завдяки їм виникають місцеві фразеологізми й живуть свої ритуали. Щоправда, про це не заведено розповідати чужим. І важко сказати, не заведено тому, що маленькі щоденні історії не дуже цінуються, чи просто це архаїчне табу – розповідати непосвяченим міфи свого племені. Та історії «Району «Д»» дають непосвяченим зазирнути в шпаринку місцевої міфології. Скажімо, показують, що у цьому районі є свій бабай, яким лякали дітей. Це такий собі дядя Кока, який є страхітливим втіленням всіх кар’єрних і особистісних нещасть («Знаєш, ким стають трієчники? Вони стають дядями коками»).

Здається, замилування всім тим мотлохом, який зберігається в кожній другій коморі (чи на кожному третьому балконі) і звичайним, сказати б «низовим», життям – особливий тренд в українській літературі. Адже саме непримітний побутовий мотлох стає археологічним артефактом майбутнього, про що якось писав Борис Херсонський. Певно, децентралізація іде Україні на користь, якщо на поверхню випливають такі локальні збірки історій і міфів.

Ірена Карпа. Добрі новини з Аральського моря

Київ : Книголав, 2019. — 592 с.

10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019

Аральське море – це та сама чарівна локація, яка була місцем вигнань і митарств для Тараса Шевченка. Таким Аральським морем в новому романі Ірени Карпи постає Париж. Четверо українських дівчат незалежно одна від одної потрапляють у свій французьких екзиль з різних причин і з різною метою. Що вони робитимуть? Передовсім проходитимуть чистилище віддалених від центру паризьких районів, страждатимуть від своїх українських комплексів і мрій, зустрічатимуть своїх чарівних помічників і чарівних принців. Париж же існує саме для цього, еге ж? Це дивовижне місце з дорогим красивим одягом, устрицями, вином, романтикою, де за червону помаду тобі пробачають усі гріхи. Та й те, що едемський сад починається одразу за перетином державного кордону, знають усі. Чи ні?

Здається, жодна із героїнь роману не тікає від себе і не знаходить свою обіцяну європейську казку. Галицька порядність чи пострадянське минуле – це свято, яке повсякчас плентається за кожною з них. Порно-індустрія робить його працівниць секс-пролетарками (а «бути пролетаркою — це ващє ніяк не сексі»). Палац правосуддя в Парижі нагадує лабіринт Кафки (який у свою чергу віддає атмосферою пострадянських державних установ). Усі ненависні вдома галицькі звички й традиції в Парижі виявляються не такими вже непридатними для життя – он які смаколики починає готувати антигалицька Богдана, щоб підзаробити грошей. А Рита з її колишнім Іваном і новим коханим Філіпом – це просто якась персоніфікація стосунків Україна-Росія-Європа.

Токсичні стосунки, комплекси й синдроми не зникають з перетином кордону. Їх не маскує червона помада та присмак французького вина. Хоча назва обіцяє нам, що новини із цього екзилю будуть все-таки добрими.

Кошик